Під носом у терористів побувала волонтерська група з Білої Церкви (репортаж із зони АТО))
.

Кілометр за кілометром, немов клубок нитку, намотуючи колеса автомобіля кілометри в напрямку до Донецької області. Там, у містах і лісах, чекають на волонтерів воїнів 72-ї механізовної і 28-ї механізвоної бригад. Вони чекають на речову допомогу, яку зібралаволонтер Ірина Кісельова з Білої Церкви. Нас у машині четверо - автори репортажу і водії-волонтери, військовомобілізовані з 72-ї бригади Олександр Володимирович Криволап зі Сквири та Віктор Петрович Гончаров з с. Грузьке Макарівського району.
Зазначимо, що завдяки вказівці з Білоцерківської райдержадміністрації заправляємось пальним.
Їдемо вночі. На трасах автомобіліів, як і зустрічних так і попутних, надзвичайно мало. Проїжджаємо Київську, Черкаську, Кіровоградські області й ось перший блок-пост на території Дніпропетровської області. Міліцонери і військові дізнавшись, що ми волонтери, бажають нам щасливої дороги.
Наступні блок-пости у Запорізькій області. І ось після 18 годин, проведених у автомобілі, приїжджаємо у м. Волковаху Донецької області, в штаб 72-ї Білоцерківської окремої механізованої бригади. Солдати і офіцери розбирають свої персональні посилки, вивантажують пічки-буржуйки, виготовлені на ПрАТ "Росава", теплі речі, продукти харчування, дитячі малюнки й листи. Воїни самої бригади воюють на передовій за 25 кілометрів від Волковахи. Просимось і ми на передову, але нас не пускають. Кажуть, відмовляючи, що це небезпечно для нашого життя. Але ми кажемо, що ми не боїмося. Проте, виїжджаємо. До 28-ї механізованої бригади.
І ось ми у черговому невеличкому містечку. Подивіться на карту України, й побачите, де це. Там нас зустрічають і ми приїжджаємо ... в ліс. Так-так, в ліс.
А в лісі - все як у партизанському загоні часів Другої світової війни. Землянки, бліндажі-схрони, то там, то сям горять багаття, біля яких гріються воїни й точаться неквапливі розмови. Адже за три місяці перебування у лісі вже про все переговорено. Тому нас розпитують, в основному, про політику, про мирні новини, про життя. Розвантажили привезений нами дизельний генератор і не нарадуються: адже відтепере буде світло у землянках і можливість зарядити мобільні телефони. Розбирають теплі речі (надворі температура повітря мінус двадцять п"ять градусів), п"ять пічок-буржуйок та інше. Його величність генерал Мороз, який прийшов на Донецьку землю, дошкуляє всім воїнам. Це лише терористи сидять у теплих приміщеннях. Але нічого, так гартується сталь характеру українського воїна-захисника.
Вдячні за привезені речі, воїни годують нас не то обідом, не то вже вечерею. Подають тушену картоплю з цибулею і м"ясом застреленого дикого ... кабана. Дуже смачно. Наливаючи трішки сухого вина. відповідаючи, що кабанів у лісі особин п"ятдесят. Людей вони не бояться. Їх відстрілюють, а шкурами утепляють двері в бліндажі. Ми бачили шкурки вбитих зайців і навіть лисиці.
Знайомимося. Ось Олександр, Саша з Миколаївської області. Залишив на малій батьківщині три будинки й поїхав воювати добровольцем. У мирному житті - тренер з кік-боксингу. Йому 43 роки. Мріє після війни одружитися, бо до цих пір холостякує. Так що для білоцерківських наречених є бойвий жених. Він часто любить повторювати слова: "Всіх ворогів розірвемо у хлам".
А це батя Василь, так його називають, теж з Миколаївщини. Вдома залишилося троє дорослих дітей і 7-річна внучка. Йому йде п"ятдесят перший рік.
А це наш земляк з Білої Церкви, молодший лейтенант, заступник командира по роботі з особовим складом артилерійської батареї, теж доброволець Дмитро ЯЦЕНКО. Має вищу освіту й здобуває другу. Його на батареї ще любовно інші воїни називають "маленьким майором". Це тому, що нього, як і в майора, теж одна зірочка на погонах, зате маленька. Хоча зріст у Дмитра гренадерський - під два метри. Він залишив кар"єру успішного юриста на цегельному заводі, вдома на нього чекають молода дружина і двійко маленьких донечок. Цікавиться, щл нового у Блій Церкві, в Києві. Адже Дмитро Яценко - єдиний у підрозділі уродженець з Київської області. Решта - з Миколаївської та Одеської областей.
Пообідавши, чи то повечерявши, водії лягають в землянці-схроні спати. Адже треба відпочити перед зворотньою дорогою.
- Якби не волнтери, - каже Дмитро Яценко, наш земляк, - то ми б тут загнулися.. Саме завдяки їм ми воюємо успішно. Нам потрібен відеореєстратор з великим обсягом пам"яті. Це для ведення бойових дій. На війні, а це справжня війна, бо ведеться вона навіть з боку російських супутників (а звідки у терористів супутники - Авт.), проявляються якнайкращі людські риси, так і найгірші. У наших воїнів проявляються тільки найкращі риси характеру. Риси справжніх людей, риси справжніх чоловіків.
Будимо водіїв-волонтерів. Потрібно повертатися у Білу Церкву за новою партією волонтерської допомоги, на годиннику 22:30 ночі. У супроводі машини з капітаном, їдемо на трасу Донецьк-Запоріжжя. З вимкнутими фарами проїжджаємо село, 70 відсотків жителів якого підтримують сепаратистів. Перевірка на українському блок-посту. Приїжджаємо до розвилки, на покажчику якої написано: до Донецька - 23 кілометри, до Мар"янки, яку постійно обсирілюють терористи - 5 кілометрів. Тобто ми під носом у терористів. Повертаємо ліворуч, на Запорізьку трасу. І ось пригода: траса на українському блок-посту перекрита металевими їжаками. Розвертаємося. Їдемо назад. На черговому блок-посту, у воїнів дізнаємося, як виїхати на Запоріжжя. Довіряємось лише джіпіес-навігатору. Слава Богу, він не підводить. А то б ми потрапили в інший бік, де хазяйнують терористи й потрапили в полон. Адже вони полюють, в першу чергу, на журналістів, волонтерів і добровольців.
П"ятнадцять годин - і ми в Білій Церкві, вдома. За дві доби поїздки - автори репортажу спали лише по півтори години. Д-у-у-у-у-ж-е перемерзли. Але нічого, вдома відігріємося і відіспимося. За дві доби їли лише один раз, у воїнів. Бутерброди і пиріжки не в рахунок. Мінеральна вода теж. Зате накурились цигарок вволю. Від переживання й хвилювання. Ми - теж люди й ніщо людське нам не чуже. Адже ми побували майже в зоні бойових дій. В дорозі ми й зустріли Міжнародний день волонтера й отримавши есемески з привітаннями від друзів і рідних. Також дали нам музейні експонати для музею Фурсівської сільської школи, як і просили учні та вчителі.
Які висновки можна зробити з поїздки в АТО?
По-перше, йде справжня неоголошена війна на Сході України. Гинуть люди. По-друге, там дуже холодно. Тому звертаємось до мисливців і рибалок, всіх небайдужих людей - збирайте і здавайте волонтерам теплі речі для воїнів. По-третє, сидячи у теплих кабінетах і лежачи на м"яких диванах під білосніжними простирадлами, дивлячись телевізор і читаючи Інтернет, приймаючи гарячі ванни здавайте хоча б по 5 гривень на потреби воїнів.
Цим ви захищаєте незалежність України.
ПУТЛЕР КАПУТ.

Ілля Голомба,
журналіст, магістр політології та соціології

Володимир Веровський,
заступника керівника
волонтерського громадського об"єднання "Народна воля"
P. S. Поки репортаж готувався до друку, ми перетелефонували нашому земляку Дмитру Яценку. Дизельний генератор запустили й цивілізації у дріучому лісі стало більше. Не рахуючи лазні, яка в них теж обладнана.